Шість постулатів фашистівського соціалізму

721 words

English original here

Від редакції: дана стаття жодним чином не становить для нас якоїсь програмової цінності, проте містить об’єктивний виклад фактичного стану справ з економічними перетвореннями в країнах, де в міжвоєнні роки провадився фашистівський суспільний експеримент.

«Фашистівський соціалізм» – назва роману написаного Дрійо ля Рошелем. Фашистівський соціалізм, втім, був значною мірою символічним, оскільки це більшою мірою ідея, аніж просто перелік фактичних досягнень.

В певні моменти, всі фашистівські рухи дійшли згоди з соціалізмом. І всі діставали від нього натхнення: партією Гітлера була Німецька націонал-соціалістична робітнича партія, Муссоліні був шкільним вчителем-соціалістом, Хосе Антоніо Прімо де Рівера був символом націонал-синдикалістського соціалізму, Залізна Гвардія Кодряну була рухом студентів і селян, англієць Мослі був міністром праці, француз Доріо – колишнім комуністом, а його Французька народна партія постала з комуністичного осередку в Сен-Дені.

Історично, фашистські рухи були визвольними рухами, що протистоять захопленню влади космополітичним капіталом і демократичними режимами з притаманною їм відсутністю совісті, які систематично позбавляли людей їхнього права брати участь в керуванні державою.

За винятком Аргентини на чолі з Пероном, обставини завжди складались на шкоду для реалізації соціалістичного покликання фашизму.

Фашистівські рухи, яким вдалося здобути владу були вимушені відбудовувати економіку, знищену демагогами, і відновлювати порядок, підірваний безладом, з метою знаходження шляхів подолання хаосу, що заполонив їхні землі або ж для відвернення зовнішніх загроз. Ці невідкладні і конечні задачі потребували тотальної національної мобілізації і диктували свої пріоритети.

Обставини, одним словом, повсюдно стояли на заваді фашистам в реалізації синтезу соціалізму і націоналізму, оскільки їхній соціалістичний проект неминуче підпорядковувався вимозі забезпечення життєздатності країни.

Ці обставини в подальшому були поглиблені ще однією проблемою: фашистські рухи загалом не охоче знищували структури капіталістичного суспільства.

Розглядаючи своїм ворогом плутократію, чужинський капітал, та узурпаторів національного суверенітету, першочерговою задачею цих рухів було вивищення національних інтересів над інтересами капіталістів і встановлення держави-патрона, відповідальної за захист нації, так як це колись королі чинили супроти влади феодалів.

Ця [фашистівська] політика збереження давніх структур могла б перетворити панівну свідомість і змінити розклад сил, однак вона не спричинила революційної руйнації старого порядку.

Фашистівська ностальгія за «старим режимом», є насправді, настільки проникливою, що часто виринає й сьогодні в нео-фашистівських рухах, що суть націонал-революціними більше на словах, аніж на ділі.

Цей феномен впадає в око кругом у Європі: в Італії та Німеччині, в Іспанії та Франції…

А чи ця суперечність, тобто не здатність поєднати збереження основоположних структур Західної цивілізації з заходами суто соціалістичного характеру, притаманна новітнім фашистам також? А чи нео-фашисти просто – несвідомо – висловили неспроможність долучення заходів з соціальної справедливості до цивілізації, в основі своїй чужої їхньому ідеалові…?

В цьому випадку нам слід звернутись до першопочаткових принципів.

Будь-яке нове бачення суспільних взаємин, яке відкидає марксизм, спирається на певну кількість постулатів, які, на мою думку, для всіх радикальних протестних рухів.

1. Перший постулат заперечує політичний і економічний лібералізм, які є інструментами панування плутократії. Тільки авторитарний режим може забезпечити дотримання національних інтересів.

2. Другий постулат відкидає класову боротьбу. Класова боротьба властива для марксизму і неминуче призводить до підриву економіки країни і бюрократичного диктату, натомість справжній добробут приносить корить всім і може бути досягнутий виключно завдяки співпраці, заснованій на взаємодовірі, і справедливому розподілу благ.

3. Третій – захищає національний «капітал» (в розумінні союзу капіталу та праці) і представляє всіх тих, хто бере участь у виробничому процесі… Це функція фашистівської держави спрямована на утвердження співпраці між працею та капіталом у спосіб, який не змусить працю старцювати перед капіталом.

4. Враховуючи, що національна економіка є ключовим фактором національної незалежності, вона, поряд з військом та іншими інституціями країни, мусить бути захищена від всіх форм іноземного втручання.

5. Оскільки сучасні держави стали політико-економічними утвореннями, в яких влада зосереджується в руках тих, хто контролює економіку, так само, це стосується й тих, хто приймає політичні рішення, нація мати відігравати провідну як в економіці, так і в політичних системах… Щоправда, інструмент який уможливить таку участь ще слід винайти…

6. І передовсім, інтереси нації мусять передувати будь-яким особистим інтересам…

В цих принципах немає нічого суто «соціалістичного», в теперішньому розумінні цього слова, оскільки сучасний соціалізм є нічим іншим, як формою суспільної ворожнечі, неминучою кульмінацією якої буде встановлення влади бюрократичних утворень, які буцімто представляють трудівників.

Проте, ці принципи співзвучні з іншою концепцією соціалізму – сприянню справедливого розподілу благ між всіма, хто бере участь у виробничому процесі. Це не основоположна ідея, але наслідок, натхненний нашими постулатами.

Справедливий розподіл, однак, ніколи не постане внаслідок спорадичної безкінечної боротьби проти сучасної деградації грошей. Натомість, це можливо досягнути тільки через авторитет сильної держави здатної створити умови, які вважатимуться нею справедливими.

Source: http://ntz.org.ua/?p=2422